Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати... Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності.                                                       

                                                    К. Д. Ушинський

 

        Слова великого педагога, сказані майже століття тому, й сьогодні звучать, як беззаперечна істина. Справді, кожен учитель – це зодчий, який своєю довгою кропіткою працею «вимуровує будинок, складаючи цеглинку до цеглинки». Звичайно, «один у полі не воїн», ця справа повинна виконуватися  спільно, бо саме в руках учительства майбутнє не лише окремо взятої  нацiї,  держави, а  й людства в цiлому. У чому ж я вбачаю своє служіння на користь майбутнього? Якою людиною я хочу бачити свого нинішнього учня? Насамперед це повинна бути особистість мисляча, здатна приймати рішення та відповідати за свої вчинки. По-друге, мені б не хотілося, щоб серед них були ті, котрі живуть за принципом: «риба шукає, де глибше, а людина – де краще». Суспільство,  у якому більшість житиме саме так, не здатне досягти процвітання. По-третє, мій учень, звичайно, повинен мати власну думку, але й уміти поважати точку зору іншої людини, зможе співпереживати, готовий допомагати тому, хто потребуватиме допомоги. 

Отже, якщо узагальнити вище сказане, то свою педагогічну роботу я спрямовую на виховання в учнів почуття патріотизму й толерантності як базових якостей особистості. Саме так звучить тема мого досвіду. 

        Цілі означені. Але яким чином організувати свою роботу так, щоб максимально досягнути очікуваних результатів? Які методи та прийоми обрати? Iсторiя,  на мою думку, це – унiверсальний навчальний предмет.

Вiн дає змогу не лише донести до учнiв фактичний матеріал, а й виховувати в них загальнолюдськi моральнi та громадянськi якостi, серед яких на першому  мiсцi стоїть патрiотизм.

 

Сучасний свiт переживає процес  глобалiзацii, але навiть  у таких умовах поняття патрiотизму, нацiональної самосвiдомостi, нацiональної гiдностi не нiвелюється, а, навпаки, набуває ще бiльшої ваги. Патрiотизм, на мою думку, це поняття, яке повинно iснувати поза часом i поза обставинами. Не можна виховати патрiота за потребою, коли суспiльство переживає скрутнi часи. Це довга  й кропiтка праця, яка дасть кiнцевий стiйкий результат лише через декiлька поколiнь.

Тому моє завдання полягає в розширеннi змiсту поняття «патріотизм», у подальшому перетвореннi його в стiйке переконання, враховуючи вiковi особливостi. У 5-6 класах, на мою думку, найбільш ефективними є такі методи роботи, які впливають на чуттєво-емоційну сферу. Тому п’ятикласникам, під час вивчення теми про допоміжні історичні науки я даю завдання намалювати герб своєї родини й прокоментувати його. Така форма роботи дозволяє закрiпити понятiйний матерiал (що вивчає наука геральдика), розвиває уявлення та творчi здiбностi дитини, учень усвідомлює свою причетнiсть до icторiї родини (символами зображують професію або рід занять членів родини), мiста, держави (використовують кольорову гаму або елементи гербів міста чи України). Під час проведення практичної роботи «Про що розповів мені сімейний альбом?» пропоную учням намалювати родинне дерево або розповісти про людину, зображену на фотографії. Такі форми роботи викликають      у школярів почуття гордості за свою родину, сприяють формуванню почуття власної гідності. Також у 5-6-тих класах я застосовую iгровi форми роботи. Наприклад, пропоную школярам розповiсти про iсторичну подiю або національного героя вiд iменi першої особи (про Нацiонально-визвольну вiйну 1648-1657 р.р. - вiд iменi Богдана Хмельницького; про Ярослав Мудрого, княгиню Ольгу). Це закладає основи формування критичного мислення учнів.

          У 6-му класi вивчається iнтегрований курс iсторiї, тому поряд із почуттям патрiотизму, виховую почуття поваги до честi та гiдностi iнших народiв. Наприклад,  вивчаючи тему «Греко-перські війни», учні  залюбки беруть участь у інсценізації «Звернення Леоніда до спартанців, їхня клятва».

 

          У 7-8 класах учнi здатні не лише до емоційного сприйняття, але вчаться аналiзувати та осмислювати iсторичнi документи, проводити паралелі з сучаснiстю. Наприклад, ознайомлюючись з уривком із документа «Повчання дiтям» Володимира Мономаха задаю питання: Які моральні якості цінували в людині в Київській Русі? Чи збігаються тогочасні уявлення про виховану людину із сучасними?

Опрацьовуючи уривки текстів із розповiдей про козакiв Гiйома де Боплана, запитую про те, якими рисами козаків захоплювався автор? Які почуття цей факт викликає у вас? Досить цікаво послухати відповіді учнів на питання: Якби ви жили у 16ст., до якого б стану хотіли належати? Мабуть, показовим є те, що на початку моєї педагогічної діяльності відповідь була лише одна – усі хотіли бути козаками, а зараз більшість учнів таки хочуть бути козаками, але є й ті, які хочуть бути магнатами (знатними та багатими) або священиками. Цей факт примушує замислитися.

           Використання наступної форми роботи також сприяє формуванню національної гідності:  пропоную школярам дати власну оцiнку iсторичнiй особi. Наприклад, під час вивчення теми «Участь українських земель у Північній війні» задаю таке питання: За радянською iсторiографiєю, I.Мазепа вважався зрадником. Чи погоджуєтеся ви з цiєю думкою?Чому? Чи виправданою є ціна, яку заплатив український народ за рішення Мазепи перейти на бік шведського короля Карла XII? На чиєму боці воювали б ви – Петра I чи Карла XII? У такий спосіб не лише виховуємо національно-патріотичні почуття, але й вчимо учнів відстоювати свою думку, добирати аргументи на її користь.

            Виховувати почуття патріотизму можна не лише на уроках  історії України, а й на уроках всесвітньої історії. Одним з найкращих прикладів є постать Жанни Дарк. Учні залюбки шукають цікаві факти з біографії, розповідають про події Столітньої війни від імені Жанни Дарк, відповідають на питання: як би ви вчинили на її місці? Яку роль  в історії Франції відіграла ця жінка? Чому для французів Жанна Дарк залишається й досі національною гордістю? Обговорюючи ці питання, школярі приходять до висновку: історія твориться людьми, від дій окремої особистості може залежати історія країни. Таким чинома, діти відчувають і власну вагомість, і відповідальність за хід історії. Також вважаю за необхідне вчити дітей поважати патріотичні почуття інших етносів, бо саме таке ставлення є першим кроком до мирного співіснування народів планети. На прикладі визвольної війни англійських колоній у Північній Америці проти Англії можна яскраво продемонструвати учням патріотизм як готовність захищати незалежність своєї країни ціною власного життя.

            Дев’ятикласники досить вільно володіють умінням встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, тому в більшості учнів не викликає проблем завдання: назвати причини активіизації національно-визвольного руху; порівняти політику російського та австрійського урядів стосовно українського народу й спробувати пояснити, як вона вплинула на сучасне становище України. Крім цього, формую вміння учнів порівнювати та аналізувати   програмні документи громадських, політичних організацій, визначати їхню мету. У 9-му класі найширше використовую міжпредметні зв’язки, а саме    з українською літературою, бо ідеологами національно-визвольної боротьби виступила інтелігенція (переважна більшість – письменники). Тому на різних етапах уроку, частіше за все як мотивацію, використовую уривки з художніх творів. Наприклад, під час вивчення теми «Діяльність Кирило-Мефодіївського братства» необхідно розкрити питання: Яке значення для розвитку  українського національного руху мала творчість   Т.Г.Шевченка? З метою активізації пізнавальної діяльності школярів та прагнучи того, щоб учні на емоційному рівні відчули трагедію українського народу, використовую такі поетичні рядки:

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові:

- Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись,-

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох не однаково мені.

         Для старшокласникiв ще однiєю необхiдною умовою оволодiння навичками та знаннями з предмета, а також для виховання патрiотизму є розвиток критичного мислення. Для досягнення цiєї мети намагаюся використовувати попереднiй навчальний та життєвий досвiд учнiв, їхнiх батькiв. Раджу дітям провести спостереження та спiвставити сучаснi подiї з iсторичними, думки свiдкiв з офiцiйними оцiнками подiй у навчальних джерелах. Наприклад, пропоную одинадцятикласникам: дiзнайтеся, чи знали ваші дідусь та бабуся про існування Української Гельсінської спілки (або про діяльність шістдесятників). Про що свідчить цей факт? Учні приходять до висновку, що встановлена владою цензура не пропускала інформацію, яка викривала негативні риси існуючого ладу, а отже, в СРСР діяв тоталітарний режим.

         Щоб на початку уроку активізувати пізнавльну діяльність учнів, ставлю проблемне питання: Чи бачите ви ознаки демократизаціїв сучасній Україні? Наскільки вони подібні до тих, що мали місце        в 6о-ті роки, у період відлиги? Досить результативним прийомом є постановка дискусійних питань. Наприклад, вивчаючи тему «Початок радянсько-німецької війни» запитую: Чому, на вашу думку, стало можливим явище коллабораціонізму в СРСР?  Які почуття викликають у вас люди, котрі зустрічали нацистів з хлібом-сіллю, ставали поліцаями? Під час вивчення теми «Проголошення незалежності України» даю завдання: запитайте у своїх батьків, чи брали вони участь у референдумі 1991 р., який вибір вони зробили? Чому?  Переважна більшість учнів виконує таке завдання. Це означає, що їм не байдужі факти про боротьбу за українську державність, вони сповнюються почуттям гордості та впевненості у причетності  своєї родини до долі Батьківщини.

          Такі форми роботи дозволяють виховувати національну свідомість учнів, переконуючи їх у тому, що вони – не пасивний матеріал, а творці нашої держави, історії й повинні активно впливати на розбудову  Батьківщини у недалекому майбутньому. На уроках історії України учні відчувають зв’язок з рідною землею, історією, культурою народу. Вони відчувають себе частиною української нації. Це відчуття формує в них національне духовне усвідомлення причетності до подальшої долі українського народу, своєї рідної землі.

          Безперечно, формування патрiотизму здiйснюю в комплексi       з позакласною, краєзнавчою роботою, а також роботою з батьками.

          Організовуючи виховну роботу з патріотичного виховання, враховую, що в Україні історично склався широкий спектр регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, існує неоднозначне ставлення до багатьох подій минулого та сучасності. Саме патріотизм, громадянськість повинні об’єднувати українців, зберегти те, що протягом століть було  метою, - незалежну державу. Одним із важливих об’єднуючих чинників у суспільстві може слугувати збереження культурної та історичної спадщини.

 

          Значну роль у вихованні дітей відіграють народні традиції – досвід, звичаї, погляди, норми поведінки, що склалися історично    й передаються з покоління в покоління. До проведення позакласного заходу «Традицiї моєї родини» залучаю й батькiв.  Не  можна не погодитися з Френсісом Беконом, який  говорив, що любов до Батьківщини починається з сім’ї. Завдяки таким заходам зростає авторитет родини, змiцнюється зв’язок поколiнь, а це фундамент будь-якого суспiльства.

          Патріотичне виховання також здійснюю через систему позакласних заходів, зокрема організовую екскурсії до Дробицького Яру, історичного музею, до музею при Станції юних туристів;  проводжу учнівські  конференції; у межах Тижня історії влаштовую вікторини «А ми тую славу збережемо», брейн-ринги; залучаю учнів до  випуску газет на різну патріотичну тематику – «День Соборності України», «Це потрібно не мертвим…», «Запали свічку», до ювілейних дат. У межах краєзнавчої роботи учні 8-9-х класів збирають інформацію про історію виникнення топографічних назв.

         Патріотичне виховання гармонійно поєднуєтья із залученням учнів до кращих досягнень світової цивілізації. Вони повинні розуміти, що український народ має власну надзвичайно багату культурну спадщину, яка є невід’ємною складовою всесвітньої історії. Тільки глибока й усвідомлена любов до своєї спадщини спонукає людину з повагою ставитися до почуттів інших. Про це влучно сказав Віссаріон Бєлінський: «Любов до Батьківщини повинна виходити з любові до людства. Любити свою Батьківщину – значить полум'яно бажати бачити в ній здійснення ідеалу людства і в міру сил своїх сприяти цьому».

 

А людства ідеал карбується невпинно,

І пишуться історії листи.

І в річку Лету, давню, тихоплинну,

Мов камінь, кануть постаті й віки.

Та все ж є те, що часу не підвладне,

Що не піде ніколи в забуття.

Це рідний дім, моя родина славна,

Що привітає іновірця, як дитя…