ЕСЕ «МОЯ ПЕДАГОГІЧНА ФІЛОСОФІЯ»

 

Запалити зірку…

 

Люблю дивитися на небо,

Коли палахкотять зірки

Вони горять, бо це комусь же треба,

А хто запалює всі ті зірки?..

       Чи спостерігали ви колись за зірками на небі? Я завжди при нагоді підіймаю голову догори, вдивляюся й бачу, як спочатку по одній, а потім все більше й більше спалахують, наче діаманти, далекі зірки. Дивлюся довго, сподіваючись, що одна з них упаде, i я встигну загадати бажання. Але згодом думки пташиною зграєю зриваються й летять десь далеко-далеко… Потім повертаються, з їх поверненням приходить усвідомлення того, що ось так i люди: спочатку народжуються - спалахують, потім горять – хтось яскраво - яскраво, не шкодуючи своїх сил, себе самого, не боячись того, що однієї миті може перетворитися на попіл, а хтось ледве жевріє, щоб, не дай Боже, не розтратити власне тепло на когось іншого, але i ті й інші рано чи пізно згорають, звільнивши місце для прийдешніх поколінь. I різниця між ними лише в тому, що перших будуть пам’ятати, а інші кануть у Лету, не залишивши по собі й сліду. Хтось скаже, що людська пам’ять - це занадто низька ціна за недоспані ночі, за душевні переживання, а іноді й муки. Може, вони й праві. Та всім відома мудрість: людина живе доти, доки її пам’ятають.

       Куди ж це завели мене мої неслухняні думки? Здається, не зовсім педагогічне виходить есе. Отож-бо, з чого починалося моє педагогічне життя? Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла бути вчителем. Чому? Навіть i зараз не можу збагнути до кінця; звідки взялося таке бажання. У моїй родині вчителів не було, а ось ставилися до них не просто з повагою, а, я б сказала, шанобливо. Якби мої дідусь i бабуся жили в Стародавній Греції, то точно були б упевнені, що вчителі живуть на Олімпі. Ось так з упевненістю у святості вчителів я й прийшла в перший клас. На десять довгих - коротких років захопив мене вир шкільного життя. Воно було щасливим, бо жодного разу я не засумнівалася в тому, що вчителі – небожителі, які спустилися на землю, щоб сіяти розумне, добре, вічне. I коли мої однолітки мріяли стати Поповими, Терешковими, щоб наблизитися до зірок, мені хотілося «запалювати зірки» тут, на землі. Так моя життєва стежина привела мене до педагогічного інституту. Тоді я була впевнена в тому, що в мене все вийде – я дам міцні знання, виховаю з кожного свого учня людину з великої літери, (причиною такої зарозумілості був юнацький максималізм).Нарешті довгоочікувана мить – диплом у руках, а це значить, що я – справжня вчителька. Дуже скоро прийшло розуміння того, що сіяти розумне, добре, вічне не легше, ніж жито-пшеницю, а ще й набагато відповідальніше, бо від кожного твого слова, від кожного погляду, від кожного вчинку залежить майбутній «урожай» - майбутнє країни. 

      Твої слова можуть пролитися життєдайним дощем, а можуть спопелити душу дитини. Тому щоразу, коли лунає шкільний дзвінок i діти заповнюють клас, – це для мене сигнал, за яким на 45 хвилин повинні зникнути всі проблеми, незадоволення, невпевненість. Є лише я та мої учні. Стародавні греки педагогом називали раба, який водив дитину до школи. На уроці я почуваю себе отим рабом, бо розумію, що повинна задовольнити цікавість тих, хто бажає пізнавати нове, пробудити інтерес у тих, кого історія не цікавить, переконати у тому, що історія – безмежний океан, тих, хто впевнений, що все знає й сам. У моїй свідомості закарбувалися слова героїні популярного фільму, яка говорила, що помилки вчителів менш помітні, ніж помилки лікарів, але не менш небезпечні. Тому перший свій принцип я запозичила у Гіппократа: «Не нашкодь!». Але свою місію я буду вважати виконаною, коли зможу «запалити зірку» - подарувати дитині впевненість у собі, пробудити людяність, національну самосвідомість. Саме на цих трьох китах, на мою думку, тримається майбутнє народу, держави, людства.